• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Сторінка І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича)

Тобілевич Іван Карпович

(літературний псевдонім — Карпенко-Карий)

17 (29) вересня 1845 — 2 (15) вересня 1907

Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру, Іван Карпович Тобілевич (псевдонім - І. Карпенко-Карий, 1845-1907) належить до тих славних діячів вітчизняної культури, якими пишається наш народ.

І. Франко писав про І. Карпенка-Карого: "... він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література".

Поряд з п'єсами М. Кропивницького і М. Старицького драматичні твори І. Карпенка-Карого стали основою репертуару українського реалістичного театру, що дав таких визначних м.айстрів сцени, як М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовська, Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Ліницька та інші, театру, що здобув широку славу не тільки на Україні, а й далеко за її межами і посів помітне місце в історії культури нашого народу.
Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його - Карпо Адамович Тобілевич, походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати – Евдокія Зінов’євна, з роду Садовських, була кріпачкою панів Золотницьких з Катеринославщини. Карпо Адамович викупив її з кріпацтва, одружився з нею і оселився поблизу містечка Малої Виски, де служив тоді Карпо Адамович за управителя поміщицького маєтку.
Четверо дітей Тобілевичів стали згодом визначними діячами українського театру. Іван під псевдонімом Карпенка-Карого виступав не тільки на сцені, але й у літературі, як майстер реалістичної драми і комедії. Микола обрав на честь матері прізвище Садовський, Панас відомий під псевдонімом Саксаганського. Вони були знаменитими акторами та режисерами. Сестра Марія Садовська належала до кращих співачок і артисток свого часу. Кожен з них своєю діяльністю, вписавши не одну славну сторінку в історію українського театру, збагатив скарбницю культурних надбань українського народу.
В 1859 р. Іван Тобілевич закінчив Бобринецьку повітову школу. В чотирнадцятилітньому віці мусив шукати власного шматка хліба – влаштувався спочаткцу на посаду писарчука в канцеляріі пристава в Малій Висці, а згодом у Бобринці працює в повітовому суді канцелярським служителем ІІІ розряду, а через два з половиною місяці одержує посаду столоначальника по кримінальній частині.
З дитячих літ мріяв І. Тобілевич про театр, і коли в містечку Бобринці утворився аматорський драматичний гурток, він став одним з найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), щоб подивитися "Наталку Полтавку" у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського "Отелло" за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі...
В Бобринці Тобілевич зблизився з Миколою Кропивницьким та з колишнім актором Голубовським і разом з ними заходився влаштовувати спектаклі. Грали п’єси Гоголя, Островського, І. Котляревського, Т. Шевченка, котрого він дуже любив. Ім’ям героїв п’єси Шевченка «Назар Стодоля» назвав Тобілевич своїх дітей – Галею та Назаром.
В 1865 р. повіт із Бобринця був переведений до Єлисаветграду. Разом з повітовими установами переїхав туди й І. К. Тобілевич. Оселився він на Чечорі, поблизу Єлисаветградської фортеці, на правому березі річки Інгул. Порадившись з сім’єю, Карпо Адамович продав будинок в Бобринці і купив садибу на Знаменській вулиці (тепер вулиця Тобілевича). Згодом цей будинок став центром громадського і культурного життя міста, і предметом підкресленої уваги поліції.
В 1869 р. І. К. Тобілевич одружився з Надією Тарковською, дочкою поміщика з давнього польського шляхетного роду. Вона також мала артистичний хист і брала участь у роботі драматичного гуртка.
Тут він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті. Навколо І. Тобілевича починає групуватися демократично настроєна молодь.
1969 р. за участю вчителів реальної школи, І. Тобілевич заснував новий драматичний гурток, у якому ставились російські та українські п'єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов'язком засобами мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали. Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.
Аматорським виставам І. Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді ставляться п'єси 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського та інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.
Наприкінці 70-х років І. Тобілевич знайомиться з лікарем О. Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Репутація політично неблагонадійного (відбував заслання в Сибіру як народник) зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Першим товаришем, близьким другом О. Михалевича став у незнайомому місті І. Тобілевич. Разом вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читалась заборонена література, зокрема твори К. Маркса, Ф. Енгельса, роман М. Чернишевського "Що робити?", вірші Т. Шевченка.
Власті давно вважали І. Тобілевича особою неблагонадійною. 4 жовтня 1883 р. за наказом міністра внутрішніх справ його було звільнено з посади секретаря єлисаветградської міської поліції. Брат його Саксаганський писав: «Може воно й краще: замість протоколів ти щось кращого напишеш для нашої убогої сцени». Пізніше І. Франко влучно скаже з цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.
За 20 км. Від Єлисаветграду стоїть хутір Надія. Часто, залишивши канцелярські справи, з сім’єю, або сам приїжджав Тобілевич у село, скидав з себе міську одежу, одягав просту, робочу і брався до плуга чи грабель разом з робітниками свого батька. Тут, на хуторі Надія, в різні роки життя були написані твори: «Сава Чалий», «Гандзя», «Понад Дніпром», «Сто тисяч», «Батькова казка», «Гріх і покарання», «Паливода ХVІІІ ст.», «Хазяїн».
Сюди, на хутір Надія переїхав Тобілевич разом з дітьми після звільнення його з посади секретаря поліції.
80-і роки - початок літературної діяльності І. Тобілевича. Він так добре знав народне життя, що сюжетів не доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання "Новобранець" (1881), яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів Шевченкового "Назара Стодолі" - Гната Карого. (Згодом він почав виступати під псевдонімом Карпенко-Карий). Та справжнім його покликанням стала драматургія. Вже драмою "Бурлака" (1883) він прорубав, за висловом І. Франка, "добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі" тодішнього суспільства. Одна за одною з'являються драми "Підпанки" (1883), "Наймичка" (1885), "Безталанна" (1886), комедії "Розумний і дурень" (1885), "Мартин Боруля" (1886), "Сто тисяч" (1889)... Драматургія І. Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу другої половини XIX ст.
Автора помічає передова критика, зокрема І. Франко. Між письменниками встановлюються творчі та особисті дружні стосунки.
Давня дружба єднала І. Карпенка-Карого з лікарем О. Михалевичем. Коли у 1884 р. створений ними гурток було розгромлено, багатьох його учасників кинули до тюрми. Після майже дворічного слідства найактивніших гуртківців було вислано. І. Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія. Наприкінці 1888 р. гласний нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.), і І. Карпенко-Карий стає актором-професіоналом - працює спочатку в трупі М. Садовського, а пізніше, прагнучи об'єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із П. Саксаганським, очолює "Товариство російсько-малоросійських артистів".
І. Тобілевич у ці роки багато працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких різнопланових ролях, як возний ("Наталка Полтавка"), Калитка ("Сто тисяч"), Пузир ("Хазяїн"), Назар ("Назар Стодоля") та інші.
Вистави трупи братів Тобілевичів мали великий успіх. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський закликали акторів об'єднатися в одному товаристві. Саме їх трупа й стала тим творчим осередком, у якому пізніше зійшлися корифеї українського театру.
Актори багато гастролювали по Україні та за її межами.
То був час найбільшого розквіту творчості драматурга: майже щороку він писав нову п'єсу, виношував задуми таких мистецьких шедеврів, як "Хазяїн", "Суєта", "Сава Чалий", що міцно ввійшли до репертуару українського реалістичного театру.
У 1900 р. І. Карпенко-Карий написав комедію "Хазяїн". Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. І. Франка вважав, що автор змалював "грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян", відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.
Перші вистави "Хазяїна" пройшли на початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: "Я сам бачу, що це найкраща моя комедія..."
У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала назву "Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької".
У той час, коли ідейно-художній рівень багатьох труп був низьким, корифеї українського театру вбачали в об'єднанні кращих сил один із засобів збереження справжнього мистецтва.
Гастролі об'єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.
У липні - серпні 1902 р. трупа виступає в Харкові. Літній сезон 1903 р. трупа корифеїв розпочала також у Харкові. Справи йшли добре. Особливим успіхом користувались вистави комедій І. Карпенка-Карого "Сто тисяч" і "Хазяїн".
Наближалося свято відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві, на яке трупа одержала запрошення. І. Карпенко-Карий переживав тоді щасливі дні, радів, що його п'єси йдуть на сцені й високо оцінені театральною критикою. Він сповнений нових творчих задумів...
Г. Карпенко-Карий все частіше скаржився на недуги. Час від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.
Здоров'я І. Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половині січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту. Та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія - на відомого берлінського професора Боаза.
19 серпня П. Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба (рак селезінки) невиліковна. В Берліні 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер. Похований поблизу хутора «Надія» поруч з могилою батька.
Кiлькiсть переглядiв: 1238

Коментарi